To read this entry in English, follow the link.
Три тижні повномасштабної війни. До повітряних тривог звикнути можна, але до тих щоденних, щогодинних і щохвилинних злочинів росії проти людства — ніколи.
Психоемоційні гойдалки сповільнюються, на зміну нестямній люті приходить впевненість, ясність, фокус і готовність активно діяти вже на своїх фронтах. Та все ж, мимоволі продовжую повертатися до думок, емоцій, почуттів, які за три тижні привели до болісного усвідомлення війни. Деякі викладу тут, деякі залишу лише собі.
Одна з перших речей, яку я усвідомила в кінці найгнітючішого першого тижня війни — це дилема вагонетки. Точніше її відсутність. Раніше я дуже часто зустрічала її в книгах з психології та філософії, адже це випробування наших моральних та етичних принципів, наших активних рішень і пасивних дій, наших цінностей і законів.
Якщо коротко, у цьому мисленнєвому експерименті людина, яка знаходиться всередині вагонетки, що безконтрольно мчить по рейках, має прийняти рішення — вбити п’ятьох людей, нічого не зробивши чи, натиснувши на важіль, перенаправити вагонетку на одну людину, таким чином врятувавши тих п’ятьох. З одного боку, може здатися очевидним, що смерть п’яти буде гіршим результатом, ніж смерть окремої людини. З іншого боку, щоб змінити курс, потрібно прийняти активне рішення перенаправити вагонетку і приректи людину на смерть. А що якщо та одна людина — то дитина? А якщо хтось з рідних?Варіацій випробування багато. Ми можемо довго роздумувати і сперечатися в аудиторії, яке рішення і за яких обставин є морально правильним. Однак, як виявилося, це лише тому, що в академічних і філософських дискусіях люди ніколи не зустрічаються з по-справжньому безконтрольною вагонеткою. Ніколи не мають відчуття повної відсутності контролю. А він вислизає дуже неочікувано… з прочитанням перших повідомлень про авіаудари на рідні міста о 5 ранку, 24 лютого, 2022.
Стає зрозуміло, що дилеми не існує. Рішення завжди очевидне, хоча й на різних рівнях воно і близько не одне і те ж.
Рівень 1. Особистісний. Рятуємо меншість
Для кожного індивіда цей рівень найважчий. Не тому, що рішення важке, а тому, що усвідомлення і сприйняття цього рішення надзвичайно болісне. Це перший рівень на якому дилема зникає.
Глибоко всередині ми завжди знаємо куди повернемо той важіль. Кого будемо оберігати понад усе, а кого змушені залишити на рейках. Кому подзвонимо в першу чергу. Кого посадимо в авто і повеземо подалі від загрози. Кому напишемо і переконаємося чи людина в безпеці, а кого мимоволі залишимо поза нашим захистом. Одним словом, ми знаємо хто та меншість, яку будемо рятувати від безконтрольної вагонетки фізично чи психологічно.
А це, на жаль, означає, що хтось менш важливий помирає в нас в голові на цей час, а в когось в голові помираємо ми, бо є менш важливими. І від цієї холодної реальності принесеної війною болить найбільше. Болить так, що голова розколюється на тисячі гострих уламків, якими хочеться проткнути того, хто зламав гальма цієї божевільної вагонетки. Але, натомість, штрикаю ними себе, бо навіть тих, кого обираю рятувати психологічно, не здатна захистити фізично. З часом, який здається цілою вічністю, це болісне усвідомлення мого вибору і вибору інших переходить в категорію прийняття. Стає легше, хоч і сама загроза не зникає.
Рівень 2. Національний. Рятуємо усіх
Кожного разу, зустрічаючи цей мисленнєвий експеримент, я обурювалася, що розглядають тільки два рішення. Завжди вважала, що є ще третя опція, яку чомусь ніколи не згадували— кинутись під вагонетку самому і, таким чином, врятувати всіх шістьох. Про цей варіант не говорять в дилемі, але я вже пересвідчилася, що він існує не просто в уяві. Це теперішня реальність в багатьох містах України. Так зараз вчиняють українські захисники — військові ЗСУ, цивільні, волонтери, які допомагають, оберігають, підтримують і рятують інших військових, рідних і близьких, просто незнайомців, які, все ж, є своїми людьми. Та й навіть ворогам, які здаються в полон, немає на що жалітися.
Рівень 3. “Альянсний”. Рятуємо більшість
Знову ж таки. Рішення очевидне. Чи була це справжня дилема для НАТО — закрити небо над Україною і, по суті, активно втрутитися у війну чи залишитися пасивними і шукати обхідних шляхів? Не думаю, що хтось по-справжньому на це сподівався. Серед моїх знайомих, принаймні, всі розуміли, чому цього не буде, хоч ми й активно підписували петицію і зверталися в соц.мережах до всіх офіційних акаунтів, щоб небо закрили. Як би там вони не вдавали глибоку стурбованість, для НАТО, як організації, рішення одне — краще принести в жертву безневинних мирних жителів однієї нації, ніж дати божевільній вагонетці переїхати ще тридцять таких. Чи боляче це? — Так, бо ж мої рідні і друзі, мої знайомі і незнайомі, моя нація лежать на рейках. Чи це дилема? — Не думаю. Єдине, на що тут варто сподіватися — це що організації, які були створені в 1940х роках почнуть хоч трохи думати про зміни в своїх статутах і правилах, щоб відповідати викликам 2020х.
Рівень 4. вєлікій народ. Рятуємося самі, але не надовго
Як показала війна, існує ще й четвертий варіант розв’язання дилеми — просто випригнути з вагонетки. Звучить безглуздо, але ця опція в активному використанні у цілого вєлікого народа. Це люди, які випригнувши, трохи подерли коліна, отримали невеликий струс мозку (який, без сумніву, переросте в контузію), можливо, загубили гаманець, але зате продовжують запевняти себе й інших, що в жодних смертях вони не винні. Участі ж в прийнятті рішення вони не брали, тому винна лише безконтрольна вагонетка. От тільки не робити вибір — це теж вибір! Шкода засмучувати тих з них, хто ще не помітив, що впали вони на ті ж рейки… лиш трохи далі по курсу.
Рівень 5. вєлікій вождь вєлікаго народа. Вбиваємо всіх
Щоб зрозуміти моральний вибір в дилемі вагонетки треба мати моральні принципи і цінності. Немає моралі — немає дилеми. Тут додати нічого. Можна лиш сподіватися, що ця вагонетка переїде свого безконтрольного водія або вибухне зсередини.
Рівень 6. Глобальний. Рятуємо свободу і цінності
Україна проти московії. Не те, щоб це колись було дилемою для нас, українців, але якщо поглянути з точки зору інших націй, глобальних компаній і організацій, то ось тут таки дилема була. Була допоки вона не постала не як якась Україна vs. могутня московія, а як свобода і цінності vs. злочини проти всього людства. Тут швидкість прийняття рішення на користь свободи і цінностей для багатьох була феноменальною і для більшості неочікуваною. Нейтральні країни перестають бути нейтральними. Глобальні компанії відмовляються від кривавих грошей. Пакети санкцій йдуть один за одним. Тисячі людей виходять на площі з вимогами до своїх урядів активно підтримати боротьбу проти спільного ворога, і окрім слів підтримки надсилають реальну гуманітарну і військову допомогу.
Так, для багатьох довелося покласти свої кінцівки на рейки, щоб призупинити оскаженілу вагонетку. Відчуття точно не з приємних і з довгостроковими наслідками. Але маю сказати, що зникнення дилеми на цьому рівні і прийняття рішення активно діяти дарує надію.
Тут можна допомогти перемогти в цій війні!
