За збігом обставин мені на Миколайка трапився secret santa з хорошим смаком на fiction. Він відкинув моє чітко висловлене побажання щодо книжки не з серії та вирішив, що “Шістка воронів”— це саме та особлива книга, яка потрібна. Мене спочатку розізлило відкриття, що вона не лише є частиною дилогії (при тому друга книга закінчилася у видавництва і зникла з продажів), а й світ, на якому вона базується, був вибудуваний в попередній трилогії авторки. Та все ж, переглянувши рейтинг книг на goodreads і начитавшись відгуків про посередність трилогії “Grisha” вирішила, що склалося все чи не найкращим чином… не зважаючи на те, що мені таки довелося почекати появи “Королівства шахраїв”.
Я обожнюю фентезі світи. Особливо, якщо вони ще неекранізовані, адже це дає можливість уяві попрацювати на повну. Правда, побувавши в Амстердамі, яким Лі Бардуго надихалася при створенні атмосфери Кеттердама, не так вже й важко візуалізувати ці всі вузькі вулички з тісно розміщеними будинками, рухливими каналами та ексцентричними перехожими… і не так вже й важко уявити героїв книжки на цих вулицях.
Отож, зміст, як завжди, я переказувати не буду, а розповім від чого я в захваті.
Перше. Оскільки трилогії “Grisha” я не читала, то в “Шістці воронів” потрібно було знайомитися з фентезі світом, з його особливостями та назвами, які, можливо, іноземцям здаються незвичайними, але для нас точно такими не є. Суть в тому, що при створенні світу Grisha, авторка надихалася дореволюційною Росією і, як наслідок, багато імен і назв знайомі для українського вуха і мають зовсім інші асоціації. Та все ж, знайомлячись зі світом, я здивувалася, як легко вдалося звикнути до цих назв, імен і географії.
Друге. Читати Лі Бардуго — це готуватися до крутих відкриттів та поворотів. Навіть коли з часом вже починаєш здогадуватися, де може бути хитрість, вона хоч і може виявитися саме в тому місці, але зовсім не та, що спадала на думку. І най в мене не було моментів здивування у стилі «Oh my God!», та було купа «Damn, you are good!». І від цього все важче було відірватися від книги і піти спати.
Третє. Шістка шісткою, а головний герой в нас — Каз Бреккер, такий собі Томас Шелбі з Peaky Blinders (угу, від нього я теж в захваті…принаймні перші два сезони), який підпадає під усі критерії мого улюбленого типу героїв:
Має гострий розум — checked
Сам себе збудував — checked
Носить шикарні костюми — checked
Страждає мовчки — checked
Є значно глибшим, ніж здається ззовні — checked
Але в цієї історії є ще один прекрасний “checked” — по цих параметрах проходить не лише Каз Бреккер, а й решта з шістки. Певно, саме тому книга мені здалася такою інакшою.
Четверте. Стиль розповіді дуже припав до душі. Я не можу пригадати, коли мені востаннє зустрічалася книга, оповідь в якій ведеться з погляду різних героїв, але й, водночас, послідовно в часі. Це все одно що дивитися фільм і спостерігати, як зміщуються перспективи зі зміною сцен.
І на завершення — п’яте. «Шістка воронів» — це дуже яскрава і продумана «місія нездійсненна», яка знайомить зі світом, змушує захоплюватися героями, викликає звикання. Проте, «Королівство шахраїв» її перевершило. Не тому, що там крутіші «Damn, you are good!» моменти, а тому що значно глибше розкриваються герої та їхня мотивація, прослідковується не лише нитка подій, яка привела їх до цього міста, до цього моменту, а й емоційний шлях, який їх трансформував в тих, ким вони стали.
Кінцівка дилогії не викликала в мене захопленого видиху, але зате впродовж тисячі з гаком сторінок я отримувала справжнє задоволення від читання. Впевнена, що повернуся до історії ще не раз.
А тепер зі спокійною душею можна чекати, що там приготував Netflix.
