Я не в захваті від Талеба. Можете натискати хрестик на цій вкладці.
Ні, не від книжки, не від сказаних в ній слів, а саме від Талеба. Прочитавши “Антикрихкість” і переглянувши декілька його доповідей на Youtube, я зрозуміла одну цікаву річ про себе . Читаючи, я підсвідомо роздумую, чи хотілося б мені випадково зустрітися з автором? Чи було б мені приємно з ним/нею поспілкуватися? — Ну от, як вже зрозуміло, на філіжаночку кави до Львова Насім Талеба я точно не запрошувала б. Для тих кого не цікавить, чому я його не злюбила — рецензія книжки тут.
Та вже ж так трапилося, що ставлення до автора і висловлених ним ідей в мене не збігається. Чесно, навіть не знала, що таке можливо. То як так сталося?
По-перше, очевидно, що автор любить сам процес писання. Я не читала книжку “Пиши, скорочуй”, але думаю йому вона б стала у нагоді. І то ще думала, що це я забагато пишу. Чи то він вважає свою аудиторію занадто недорозвиненою, що повторює одну думку різними словами по 20 сторінок, чи то він аж настільки переконаний, що критика його письма зробить його супер-бестселером і увіковічнить на полицях десь поряд з Сенекою — не знаю. Та й не моє це діло зчитувати його думки. Я читаю, щоб свої думки впорядковувати і критичне мислення апгрейдити. Скажу одне, рада, що не почала читати Талеба з “Чорного Лебедя”, бо в “Антикрихкості” він уклав ті 400 сторінок роздумів про наші безуспішні намагання передбачити непередбачувані рідкісні події в декілька сторінок у кожному розділі, за що я йому дуже вдячна.
По-друге, мені відверто не подобається, коли автор пише так, ніби він єдиний бачить весь бруд, лицемірство і ницість світу цього, та ще й єдиний знає рецепт тої пігулки, яка всіх вилікує від цих пороків. І от тепер, проковтнувши ці істинні знання, ми нарешті перестанемо нищити планету, гадити один в одного під дверима і ставитися до світу, як ніби він нам винен. Було вже таке. Пробували не раз. Безуспішні ті пігулки.
По-третє. Навантажувати письменницькою етикою і самому їй не слідувати — це… гмм… ну дуже по-антикрихкому. Сам же потрапляє в когорту тих, кого засуджує. Цинічно і лицемірно звинувачувати науковців, які працюють над дослідженнями все життя, пишуть праці, винаходять нові терміни і популяризують свої роботи, їздячи по світу з лекціями, в той же час роблячи те саме, тільки «за своїми правилами» і з виразом зарозумілості. Навіщо звинувачувати теоретиків у виведенні якихось формул на підставі спостережень, і, водночас, самому намагатися класифікувати і вивести якісь формули антикрихкості? Навіщо спочатку впродовж цілого розділу критикувати якусь думку, погляд, систему, розносити в пух і прах, а в кінці казати — ну я ж це повністю не заперечую?!
Та все ж, якщо забути ці три пункти і ще з півсотні моїх саркастичних смайликів і нотаток на полях книжки, найбільше я ненавиджу, що він зробив зі мною своїм текстом. З моїм поглядом на аналітику, висновки, прогнози «розумних» людей та інституцій. Я думала ще вищого рівня скепсису і цинічності досягнути вже не можна. Тепер — поза вінця. Не знаю чи є такий термін як overcritical thinking, бо я готова стати його автором і, на жаль, носієм. Усвідомлюючи глибоку внутрішню згоду, можливо не з усіма, проте багатьма поглядами, думаю, я і себе не хотіла б зустріти в кав’ярні. Це та книга, яка постійно змушує у всьому шукати підступ, сумніватися в своїх переконаннях, зрушувати шальки довіри до недовіри, а довіра й так дуже обмежений ресурс в нашому соціумі, який добувається значно важче ніж біткоїн. Так, можливо, й ця книжка могла б змінити чиюсь поведінку і погляди, проте, як воно буває у житті, до тих, кому це справді потрібно зробити, вона в руки ніколи не потрапить.
